Марія ділиться першими спогадами про дім та сусідів:

"… Ну, квартира була дуже невелика, була 30 квадратних метрів, однокімнатна  квартира  на  третьому  поверсі.  Будинок  дуже  гарний,  бо  то  теж  будинок австрійський, ще 19... якщо мені не зраджує пам'ять, побудований 1912 році, знаєте. Жили, вже квартири, як тато шукав квартиру, то вже були всі ті квартири, які були кращі і більші, були зайняті. І тато найшов у куточку на третьому поверсі однокімнатну квартиру з туалєтом на балконі і без ванни, там не було вигод. І боявся, тому що, хто займав квартири більші, багато кімнат, треба було платити, а зарплати були малі, знаєте. Не було такої, роботи не було, коротше кажучи. Мама не працювала, тільки тато один. І боявся по іншій причині, бо хто займав гарні квартири, то того в Сибір відправляли. І були такі моменти. Ви то чули і, напевно, знаєте. 

І. Так. 

Р. І тато дуже боявся. І так я там виховувалася, в цьому будинку, жила на Куліша, 20, так. У нас був такий, він як, знаєте, італійський дворик. Об'єднані були два будинки докупи, 20-18. Але в процесі років там була така зроблена перегородка, і була, по моїй пам'яті ще була решітка. Але був  прохід,  а  потім  то  повалили  і зробили  суцільне  подвір'я,  об'єднали,  і  так  були  балкони квадратні, квадратні балкони, такий квадрат був. А дітей було сусідів, у кожній квартирі по двоє, по троє. То там був цілий дєтский сад. Крику, шуму. Жили там ше в нас, багато євреїв ще жили. Жила така пані полька на долині, я забула, ми її називали, дали прозвище пані Філімінча, бо вона завжди виходила, кричала. А там діти галасували, рахуйте, в кожній родині, тільки я була одна в сім'ї, а так у нас всі, шо там мешкали, на кожному поверсі, на мому поверсі жило дві сім'ї, в яких було по двоє дітей, в одної  — троє, мої сусіди, я четверта була. На нижньому поверсі було двоє, двоє, потім двоє, п'ятеро. То рахуйте, тільки одна стінка є. На нижньому поверсі  жили, там  не  було,  не  було там  дітей,  в  нас  тільки з  одної  сторони.  В  наступному, напротів будинку тому 18-му теж було дітей. Ну, там по одному, по двоє, то то було вже доста. Та стінка, шо виходе на вулицю, тільки до подвір'я, то там жило двоє в одній квартирі, в другій двоє,  то  вже  четверо.  Я  казала  дев'ять  і  чотири, одинадцять  тільки  юудл,  дев'ять  і  чотири, тринадцятеро в нашому 20-му будинку. І там було десь, напевно, до дев'яти. І таке мале подвір'я, то був галас страшний. А ті панюсі наші, шо жили старші люди, виходили на подвір'я, діти кричали, верещали. А вони стояли, кричали на дітей. Ну, а ми їх боялися. Була пані Скрепкова, була пані Бєлєцка, була пані, оця, шо ми називали, полька, як вона називалася, її прозвіще було, бо  вона все  виходила  на  вулицю  і все  кричала  на  дітей.  Але  їй  дали таке, вона  коли  шось сварилася, казала (по-польськи), там себе називала. Потім вона таки не доїхала до Польщі, і потім цей. А ті євреї, що жили, потім згодом повиїджали, купили наші люди, чи попродували, но то вже були ті роки, фактично вже..."

Із повним текстом інтерв'ю можна ознайомитись за [посиланням]

Заголовне фото походить з Міського медіаархіву.