Микола, заступник начальника та начальник цеху на ЛАЗі в 1980-их роках, згадує про особистий прийом родичів підлеглих:

"Ну, я вам хочу сказати, що іноді було таке, що от, наприклад, дружина того чи іншого працівника приходила на завод, значить, і намагалася зустрічі з, наприклад, з керівником підрозділу. Я коли був начальником цеху, зі мною, щоб переговорити про якісь навіть сімейні справи. Тому що, от чоловік, наприклад, там, чи випиває, чи не приносить заробітної плати, десь там, ще там щось. І вона домагалася зустрічі, наприклад, з начальником цеху. Якщо людина була членом партії значить, то з секретарем парторганізації. І доводилося такі речі розглядати, розмовляти з тим чи іншим, з тою людиною, про яку йшла розмова, пояснювати, що можливо ти рухаєшся, як на мій погляд, не на правильному шляху. Здавалось би, що треба роз’яснювати елементарні речі, розумієте. Але це не було так масово, розумієте. Тоді безумовно вплив колективу на людину був. І можна було деякі такі втручання, вони давали певний хороший результат. Ну але часто бувало так, розумієте, що там розібрати, що треба було потратити купу часу, щоб влізти. Бо є такий вислів, я колись чув, «що чужу біду руками розведу», розумієте. Коли починаєш влазити в соц. справи, починаєш, не завжди одна сторона тільки винна, а друга на сто відсотків права. Ну але доводилося, доводилося просто вникати в кожну справу і чисто по-людськи намагатися якось вплинути".

Із повним текстом інтерв'ю можна ознайомитись за [посиланням]

Заголовне фото походить з Міського медіаархіву.