Сергій ділиться спогадами про дитинство сина військовослужбовця Радянської Армії:

"І.: Де ви народилися, коли.

Р.: Я народився в Дрогобичі у 1964 році. Потім через кілька місяців переїхав до Львова і вже з відтоді почав жити у Львові. В першому класі переїхав до Німеччини. Батько в мене офіцер. Там пробув п'ять років. Потім повернувся до Львова, в ту саму школу, в якій я вчився. Закінчив школу, пішов працювати...

Ну коли жили ми на Лисенка в дитинстві, я чесно кажучи, мало пам'ятаю. Бо ми там жили до чотирьох-п’яти років, коли мені було. Тим більше я ходив в цілодобову групу в дитячий садок... Пам’ятаю таку, знаєте, комунальна квартира, як співав в групі Дюна, такий шум, гам, кухня загальна, дві плити, люди веселі. Ну, це ж молодь була переважно. Вони були веселі, вони там співали своїх пісень. Ми жили в одній кімнаті кутовій. В мене таке було маленьке ліжечко таке дитяче, кіт в нас був там хаті, якого я там за хвоста періодично чіпав. Потім від нас він втік… Тільки в пам’яті про дитячий садок зберіглося. Бо це було моє життя і все…

... А от вже, коли переїхали в Німеччину, звісно відчувалося... Це містечко називається Вюнсдорф. Перекладається смердюче село. Вонюча деревня. От так от. Це містечко було столицею групи советских войск в Германии. Там знаходився командуючий того всього військового угрупування радянського у Німеччині. Служило там дуже багато людей. Майже мільйон радянських людей служило там. Ну і містечко якби вважалося елітним, адже там воно  складалося з кількох, як казали, городков. Первий городок ми жили, другий городок, це було  господарське  забезпечення,  третій  –  це  льотчики,  так  званий генеральський  городок,  де  жив  командуючий  військами…Ну, діти, ми  що? Ми жили в містечку радянському, як було на той час, туди німців не пускали. Але ми виходили з наших меж і ми бачили як живуть німці...

...В 64-му році переїхав до Львова. Ну, чесно кажучи, батьки розказували, що ми там жили один у одного, десь в 68-й рік вже переїхали на Лисенка, може раніше – 67-68 рік на Лисенка, там жили  в комуналці в кімнаті. А з 69-го року на Ювілейну...

...Це були хрущовки такі. Типові радянські хрущовки, побудовані в кінці 60-, на початку 70-х років. Люди, ну, в принципі якось так слідкували, там якийсь асфальт був більш-менш, там клалися доріжки якісь. Пам'ятаю, ми повернулися, там за нашим домом побудували інший будинок. Бо там до того була величезна калюжа якась, вони на тій калюжі викачали і зробили новий, то був більш сучасніший будинок, років на сім молодший за наш. Ну і все. Навпроти нас, кажу, було багато галявинок, наш будинок був на окраїні, то могли там собі грати в футбол, або на одній, на іншій галявинці. Місце було де грати і все...

На той час, знаєте, м’яч є, і пішов, поїхав.  Там  одна  галявина,  інша  галявина,  якийсь  асфальт,  там  якийсь квадрат намалював, навпроти так званої ракушки, ходили на якісь труби дивилися. Знаєте, діти все люблять. Ліс поряд був. Взимку були ще на той час якісь сніги, то я там на лижах ходив. Ну, ще було в нас озеро, ну, поряд біля тюрми там. Люди каталися на ковзанах, хокей грали. Ну, проблема була з ковзанами на той час. Це дефіцит був. Таке слово, яке зараз не існує. Ну таке от: футбол, влітку ввечері - якісь прогулянки, вдень - лижі. Ну, взимку, кажу,  лижі,  ковзани,  отаке  от.  Школа?  Школа  мені  не  подобалося..."

Із повним текстом інтерв'ю можна ознайомитись за [посиланням]

Заголовне фото походить з Міського медіаархіву.