Галина розповідає про квартиру, яку батьки отримали після сімнадцятирічного очікування в 1971 р.:

"І.: А от я Вас хотіла запитати, от Ви фактично в сім років переїхали на княгині Ольги, от як Ви пригадуєте той район, бо він по-суті тоді був лише новозбудований?

Р.: Це були фактично, буквально кілька будинків в тому районі. Там ще не було ні Океану, ні ЦУМу, там була тільки школа 31-ша і отих пару будиночків п'ятиповерхових на коли вулиця Айвазовського і оце Кулібіна наша вулиця називалась - тепер Музики. То там було буквально тих пару будинків. Деревця були тільки, тільки посаджені і вітри були такі, що там голову зносило. Це зараз туда приходиш там гарно, дерева порозсталися вже попідростали, і воно вже навіть якось інакше, затишніше, а тоді це було кашмар! А болото яке було. Це щоб до школи пройти, фактично, в мене будинок від школи був, я знаю, ну може метрів 300. Але ж то треба було таки чоботиська вдягати, бо це ж можна було там в тому болоті і лишитися. Ужасно! Район новобудов завжди, в радянські часи, відрізнявся тим, що будинок здавали, а інфраструктуру навколо будинку робили вже десь, колись, там потім, пізніше і дуже довго. Тому оте ходження потому болоті, то був кашмар. Ну там ще був біля нас особнячків пару таких, вуличка Сонячна називається, Молдавська, Шухова колись називалась, тепер вже тоже, по-моєму, інакше називається вулиця Шухова, інакше вже має тепер назву, точно, тільки не можу згадати яку. Кульпарківська, як то кажуть психлікарня рядом. А там старі гарні черешні такі в саду росли. Ми дітлахами там в тому саду прямо літні канікули проводили, якщо на село не відправляли нас батьки.

І.: А от хто Ваші сусіди були, в цьому новому заселеному будинку? От, які професії в людей були, звідки вони були?

Р.: Фактично, це був будинок інвалідів, тоді називалося. Да. Це просто вже як в нас, як багатодітна сім'я рахувалося, троє дітей, то відповідно вже черга підійшла 17 років, скільки ж можна чекати. То нам просто дали вибір: або ви берете квартиру в тому будинку, або ви чекаєте ще невідомо скільки. Відповідно, прийшлося батькам вирішувати це питання дуже так скурпульозно. Сусіди були дуже різні. Були і економісти, і вчителі, і медики. На третьому поверсі в нас жила сім'я медиків фактично, чоловік і жінка, тоже ровесники моїх батьків приблизно. На четвертому поверсі в нас жив дядько який працював на автобусному заводі. Мама, тобто дружина його, ніде не працювала, тому що в них тоже було троє дітей. Вона пильнувала господарку. З їхньою найменшою дочкою ми фактично дружили до закінчення школи. Тому що це якби однолітки, вона там навіть на пару місяців старша від мене була і ми так якось здружилися, сконтактували і ходили до школи одної тільки в інші в різні класи. Я в А класі вчилася, а вона в Г, от. Художники були в шостому під'їзді. Знаю, сім'я художника четверо дітей із одною з дівчаток ми так само дружили, бо це була наша компанія, наша вікова група. Ну, дуже різні, фактично, люди. І інваліди були, такі що інвалідних візках. Причому, це було для мене дуже дико і дивно, і дико, чому інвалід який інвалідному кріслі, отримує квартиру на третьому поверсі в будинку нема ліфта?

І.: Ну, так, плюс, а були якось облаштовані під’їзди під?

Р.: Ні. Сходи і причому такі вузенькі, що добре, що в нього були друзі, які його просто зносили на плечах. Один зносив його, другий - зносив цей його інвалідний візок і він міг виїхати на подвір'я. Там були пару гаражів там була в нього машина з ручним управлінням, тобто він їздив за кермом. А от чому, інвалідам там було дуже багато інвалідів Вітчизняної війни, ну таких, з палочками, на костилях, хтось там без ноги, хтось без руки, різні, но їх було не так багато. В основному, це були такі звичайні люди, хоча рахувалося що будинок інвалідів..."

Із повним текстом інтерв'ю можна ознайомитись за [посиланням]

Заголовне фото походить з Міського медіаархіву.