Галина, інженерка з контролю якості продукції Львівського дріжджового заводу, згадує бартерні операції та перший банкомат на заводі:

"І: А от ще хотіла запитати про 90-ті. От Ви згадали, що 94, 96 рік, були важкі роки, бо якщо взяти наприклад інші підприємства Львова, то дуже багато взагалі закрилося. Так, і люди звільнялися, не отримували зарплати, от Ензиму вдалося
так, бути на плаву. І от розкажіть, як власне цей період кінця 80-х початок 90-х що тут відбувалося?

Р.: Тут фактично, був так само складний період, як і у всій країні і в Україні в тому числі, бо 90-ті роки то тільки Як кажуть, зародки незалежної України тут вплив того Радянського Союзу ще був надзвичайно великий. Він ше зараз присутній, як би там не було, а тоді це ж взагалі було таке... От шо характерне для дріжджового виробництва. Коли в країні криза, люди більше купують дріжджів, тому що вони більше печуть хліб, вони більше печуть самогонку. Тому що не всі спроможні купити готовий, допустим хліб, купити готову горілку і там забезпечити себе. І по великому рахунку в нас тоді було все. Характерним таким моментом для того періоду було то, що ми з роботи ніколи не йшли з пустими руками. Оці бартерні стосунки, що вот я тобі дріжджі, а ти мені цукор, я тобі дріжджі, а ти мені масло, я тобі дріжджі, а ти мені мясо, наші фури почали їздити в Крим возити дріжджі Херсон-Миколаїв-Сімферополь, відповідно звідтам, сезон овочів, вони завжди поверталися з помідорами, з перцями, з кавунами, з картоплею, тобто ніколи порожняком не їхали. В нас тоді ше було чотири фури своїх були транспортна дільниця бо зараз фактично ми використовуємо тільки такі найманий транспорт а тоді нас були свої машини відповідно шоб не їхати порожняком вони брали цей товар. Ми завжди йшли з повними торбами в нас була: масло, м'ясо, горілка, картопля, помідори, перці. Профспілкова організація організувала такі фактично групи сама не раз, що стояли просто самі працівники, їм давали вагу, їм давали накладну, вот ціна, вот кількість, торгуй. І ми самі продавали. Були люди, які помагали, там навантажували. Якщо це картопля наприклад там помагали насипати в мішки були відповідні ваги великі такі на 100 кг, а не такі маленькі. Якщо продали м'ясо, кури, то були такі ваги оті такі, старенькі, але всьо було, як то кажуть. Тобто, нам привезли і ми самі це, як то кажуть, продавали. Якщо привозили масло, привозили такими великими там брекетами по 20 кг. Завозили в склад тому що там була якби холодне приміщення і там воно нормально зберігалося. Комірник там з помічником брали це масло розрізали на брекети по кілограму завертали відповідно в папір і по списку, як то кажуть, всім 1,2,3,4,5. Кавомолки, такі от даже дрібні побутові речі такі як білоруський трикотаж, Боже! До нас приїжджали привозили такі костюмчики всякі різні одяг, от, і що характерно, як пояснювали нам потім, боявся, що я не вдіну мені все підходить, чому так? А вона каже: тому що в нас модель, яка представляє ті всі вироби, вона вашого приблизно розміру, статури, і якби такая, дуже похожа на вас. І каже - відповідно вам все підходить. Головне, що воно по цінах було прийнятно і при тому всьому, що в магазині купити щось чи навіть на базарі, купити щось було годі, тут нам привозили все.

І: А от, уточніть, будь ласка, оці всі продукти і речі вам це фактично давали в рахунок зарплати?

Р.: Нє, ми платили за них. Ми платили з них, якщо допустим, йшла мова про привезений. Нє, ми платили, фактично, але ми платили по тій мінімальній ціні, практично, або по собівартості, або по ціні, за яку домовився, допустім, керівник з керівником. Якщо це цукор, да мішок цукру взяти, то це ж на рік маєш запас можеш варення робити і чай пити все що хочеш. Тобто ціни були нижче ринкових, причому, це було дуже надзвичайно вигідно. Ми це не реалізовували, це комусь, не перепродували, ми це використовували, ми це їли як то кажуть, споживали, годували дітей, роздавали якщо там треба було там мамі татові сестрі і так дальше ділилися з ким могли. Сир от такими брилами там російській чи той голанський привозили, тобто, що треба було це все було.

І: А от чи були можливо якісь перебої з зарплатою? Бо на інших підприємствах були.

Р.: Ніколи в нас не було. Затримок зарплати в нас не було ніколи. Спочатку ще стояли всі в черзі як то кажуть біля каси отримували ту зарплату галдьож, в офісі звичайно був, тому шо 15, 20, 30 чоловік як стоїть всі горласті, такі як я, наприклад, громка говорящій, як то кажуть. То це створювало певний дискомфорт там тим економістам, тим бухгалтерам, які працювали в офісі. І от тоді, власне вперше не пам'ятає якому році було що нам запровадили оту карткову систему, що нам почали нараховувати зарплату на по-моєму перший то був чи то не Кредобанк. Кредобанк, але не пам'ятає може не перший але, то го! Ми отримали картку, гроші на картці. Банкомат нам поставили на прохідній, всьо чіча-ляля. Ми такі щасливі, Боже! В черзі не треба ніде стояти. Там собі коли треба тобі пішов собі зняв. Ну могла черга трошки стояти, перший день зарплати в кінці робочого дня коли всі ринулися через прохідну йти додому і всім треба гроші. Ну це в основному стосувалося людей, які працювали, допустім, на виробничому процесі. Вони не могли відійти, від конвеєра. Але якщо я допустім не стояла біля конвеєра, і таких як я було достатньо людей, то вони собі в процесі дня могли піти зняти стільки, скільки треба. Всі задоволені щасливі ніхто не стоїть там в черзі не не випробовує нічиє терпіння".

Із повним текстом інтерв'ю можна ознайомитись за [посиланням]

Заголовне фото походить з Міського медіаархіву.